Як красень із реклами у Лондонському метро опинився на війні — історія нігерійського українця

Дивлячись на фото моделей на афішах, білбордах чи в глянцевих журналах, може здатися, що їхнє життя є щасливим, безтурботним та заможним. Хочеться бути трошки схожим на них, а іноді навіть з'являється заздрість до такого красивого життя. Та насправді за рекламною усмішкою може критися біль, горе, трагічні сімейні таємниці.

Історія нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко саме про це.

Тисячі пасажирів Лондонського метрополітену щодня бачать цього усміхненого красеня на рекламній світлині. Однак ніхто й припустити не може, що цей хлопець — український захисник Пилип, який понад рік тому загинув під Бахмутом.



Батько загиблого українського військового нігерійського походження

Самуель Ріндап-Лонгс є батьком загиблого військовослужбовця Пилипа — українця нігерійського походження. Пилип усе життя прожив у Харкові, навчався там в університеті. Хлопця часто запрошували на фотосесії через його цікаву зовнішність. За два місяці до війни він став батьком. З перших днів повномасштабного вторгнення приєднався до лав ЗСУ. 30 січня 2023 року під час бойового завдання загинув під Бахмутом.

Коли Самуель покинув батьківщину і приїхав до України, він мав усе: кохану дружину, доньку, сина, наповнений щастям дім. Зараз же чоловік лишився сам наодинці зі своїм горем і питаннями, відповіді на які сподівається отримати у програмі "Я не забуду".



— Скільки років було вашому сину?

— 23. Він загинув 30 січня 2023 року. Нам спочатку з командування повідомили, що він зник безвісти або потрапив у полон. В цьому статусі він перебував протягом дев'яти місяців. Ми весь цей час мали надію, що знайдемо його.

— Як вам повідомили, що він все ж таки загинув?

— Через дев'ять місяців нам зателефонували з моргу і сказали, що є труп, схожий на Пилипа. Я поглянув на фото, і це справді був він. Впізнав його за волоссям і зубами. Коли прийшов до моргу, побачив те, що лишилося від нього — череп. Я вийшов і ледь міг встояти на ногах. Сів на сніг.

На похоронах мені віддали його берет — він був штурмовиком. І ще його кишеньковий ніж та шеврон. Це все, що в мене є.

— Розкажіть про службу Пилипа. Як він потрапив у військо?

— Після 24 лютого [2022 року] він із дружиною поїхав десь до мукачево, бо в них маленький син — заради його безпеки. Коли він приїхав туди, то сам пішов до військкомату. Він спочатку підписав документи, а потім зателефонував мені і повідомив. Я думав лише про те, що йому ж лише 22 роки…

Він розповідав мені про те, як їх одного разу розбили. Про трупи, про те, як йому було страшно. Але він не міг не робити цього.



— Коли ви востаннє спілкувалися з сином?

— 22 січня він написав мені, що сім днів провів без сну, бо мало солдат. 28-го повідомив, що їх бомблять і він не знає, чим це закінчиться.

— Розкажіть про ваше життя до війни. Звідки ви родом, коли переїхали в Україну?

— Я приїхав ще в Радянський Союз у 1981 році. Вчився в Полтаві, вивчав російську мову. Потім навчався в Харкові в сільськогосподарському на агронома. 1987 року я закінчив навчання і повернувся на батьківщину. Там я рік відслужив і почав працювати, але дядько запропонував повернутися в СРСР, щоб робити бізнес. Він хотів, щоб я жив у Москві, але я відказав, що краще знаю Харків, тому переїхав туди. Ми з ним купували усіляке обладнання і техніку, типу тракторів. Так я і залишився там. Познайомився з майбутньою дружиною. 1997 року народилася донька, 1999-го — Пилип. Останні роки займаюся продажем медичного обладнання та імпортом екзотичних продуктів з Африки.

— Де зараз ваші донька і дружина?

— Донька в Польщі, а дружина померла у 2019 від раку. Тепер я сам.

2024-03-18
Джерело: www.rup.com.ua